Наталія Кальченко, авторка книги «Йо-Ке-Ле-Ме-Не. 55 історій з дитинства»

У межах проєкту «Плюсуй українську», партнером якого є зокрема національна книжкова платформа Yakaboo, 1+1 media ділиться історією Наталії Кальченко, авторки книги «Йо-Ке-Ле-Ме-Не. 55 історій з дитинства». У спеціальному інтерв’ю вона розповіла про вплив книги на життя під час великої війни, роль гумору в сьогоденні та створення власної книги, яка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing. До того ж Наталія поділилась особистою думкою щодо того, як ми можемо донести іншим те, що споживання російськомовного контенту впливає на хід війни в Україні.

Нагадаємо, 7 лютого 2023 року 1+1 media разом з партнерами запустили проєкт «Плюсуй українську», що спрямований на популяризацію української мови та культури, викорінення російського контенту з медіаполя та формування звички спілкуватися як вдома, так і в інших сферах життя українською. Проєкт реалізовується 1+1 media у партнерстві зі Всеукраїнським Рухом «Єдині».

«Книжка під час війни може давати опору, розширювати свідомість чи нести надію»

Як гадаєте, яку роль відіграє книга в житті українців під час великої війни?

Відносини людини з книжкою під час великої війни (як і завжди) — це індивідуальний візерунок, переплетіння історій — реальної, яка відбувається тут і тепер, та переказаної. Книжка під час війни може давати опору, розширювати свідомість чи нести надію. Проте книжки можуть так само й вибивати ґрунт з-під ніг чи ретравматизувати. Ніхто не може передбачити цей індивідуальний ефект. 

Задача кожного — поновлювати ресурси й шукати опори. Інколи я кажу, що «Йо-Ке-Ле-Ме-Не» — це не лише легке реготливе чтиво, але й збірка історій-ключиків до спогадів з дитинства, які лежать в основі основ кожного з нас. Спогадів, в які можна втекти. Історій, на які можна спертися в часи, коли нам найбільше потрібна опора. Щиро рада, що кілька примірників моєї збірки поїхали до захисників і захисниць завдяки ініціативі «Книга на фронт». У межах цього проєкту кожен із нас може замовити книжки, що передадуть військовим на фронт. Бо в окопах теж читають — це підтримує дух. 

Деякі українці все ще не можуть відмовитися від російського контенту. Як гадаєте, чому? Як їм можна донести те, що споживання російськомовного продукту (книг, музики, фільмів тощо) впливає на хід війни в Україні?

Люди не можуть відмовитися від російськомовного контенту, бо мають звичку споживати його. Якщо ви знаєте, де щось взяти, ви йдете туди й берете. Будьмо чесними, ця звичка була сформована середовищем. Усі роки незалежності транслювався російськомовний контент, винаймали професіоналів, які множили цей контент, збирали перегляди онлайн внаслідок російськомовної аудиторії з дружніх та недружніх країн… До великої війни ми не мали такого досвіду окремості українськомовного та російськомовного контенту, як хочемо мати зараз. Проте сьогодні вимагаємо від кожного українця «вибирати свідомо» й нести одноосібну відповідальність за цей вибір чи не вибір. І раптом питання російськомовного контенту в кожній прасці з політичного обернулося на особисте… Але це питання багатьох рівнів. А не самих лише «людей, яким щось важко донести». 

Якщо бути до кінця чесними, то російськомовний контент — це частина історій кожного з нас, від дитинства і до сьогодення. Так, сьогодні я не слухаю пісні російських гуртів, не читаю доньці Барто чи Чуковського, на яких виросла. Але це все одно частина моєї історії, частина мене. Загроза не в російській мові, а в російських наративах, які у світі лунають всіма мовами, до яких можуть дотягнутися. 

Зі свого боку пропоную людям контент українською. Збірку «Йо-Ке-Ле-Ме-Не». Дитячі вірші. Іронічні історії та вірші на моїй сторінці Facebook. Мої тексти — це запрошення. Не лише до споживання контенту, але й до створення власного контенту, історій, змістів і наративів. Насамперед для себе та сім'ї.

«Люди не можуть перейти на українську, доки не розкажуть свої базові історії українською»

Нині спостерігаються позитивні зрушення в кількості українськомовного населення України. Однак, все ще існують ті, хто продовжує розмовляти російською. Як ми можемо донести цим людям важливість переходу з російської на українську? Що маємо зробити для цього?

Перехід на українську — це особистий вибір, який кожен здійснює в певному контексті. На мій погляд, ми маємо впливати на контекст більше, ніж прискіпуватись до кожної конкретної людини. 

Щодо особистого вибору, моя думка полягає в тому, що люди не можуть перейти на українську, доки не розкажуть свої базові історії українською – як минає мій ранок, як я прийшов у професію, що роблю для свого здоров'я, з яких історій виріс і куди рухаюсь…

Днями одна лікарка сказала мені: «Я купила книжку “Тіло веде лік” англійською мовою, аби прокачати запас слів англійською, який мені потрібен для навчання і практики». 

Профільне професійне книговидавництво — це одна зі сфер впливу на перехід на українську. Книжки чи проєкти, які спонукають до того, щоб люди почали розповідати особисті та сімейні історії українською — м'яке до цього запрошення.

Як нам варто діяти надалі, аби російська мова, культура та контент не стали домінантними в українському середовищі після Перемоги?

Це питання треба вирішувати на різних рівнях, зокрема на особистому, суспільному та політичному. Не соромити, не звинувачувати, а приймати мовну дійсність такою, як вона є — і спиратися на цю реальність у виборі подальших кроків.

Розкажіть про створення книги «Йо-Ке-Ле-Ме-Не. 55 історій з дитинства», яка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing. Як виникла її ідея? Скільки часу зайняло написання?

У серпні 2016 року мені стало нудно. Я могла сходити на кілька невдалих побачень чи записатися на курси водіння, але натомість вигадала марафон «55 історій з дитинства», до участі в якому запросила читачів моєї Facebook-сторінки. Пообіцяла, що з 5 серпня до 1 жовтня розповім 55 історій, серед яких будуть «...сімейні легенди, значущіі події, випадкові спогади та всяке інше, про що я дізнаюся лише в ході проєкту. Без психології та самокопань. Лише факти, присмачені гумором».  «Зберу історії, подарую мамі, а потім онукам», – так фантазувала тоді.

Через рік мене запросили на телебачення викладати розмовну українську мову для ведучих. Я виявила, що запрошую своїх студентів пройти тим же шляхом — вперше розказати свої дитячі історії українською. Для початку. Адже в кожного з нас є базовий набір слів, приказок, жартів, історій, на які ми спираємось, які переказуємо. Щоб імпровізувати українською, жонглювати жартами та швидко реагувати поза межами писаних сценаріїв, потрібно почати з того, що розказати всі свої історії мовою, яку опановуєш. У цьому випадку — українською.  

Тоді вперше склала свої історії в збірку. Спиралася на них, запрошуючи людей розповідати свої історії — вже під час вивчення української мови. Зрозуміла, що мої історії можуть стати «ключиками» до спогадів не лише для моїх мами, друзів та студентів, а й для ширшої аудиторії. Але попереду було ще 6 років викликів. Батьківство, пандемія, смерті близьких. Війна. І ось збірка іронічних історій «Йо-Ке-Ле-Ме-Не» побачила світ у 2024 році. Здавалося б, що запізно. Але коли читачі пишуть: «Читала й реготала! Після початку повномасштабного вторгнення ще так не сміялася!», я розумію, що все сталося вчасно.

«Унікальність збірки не в самих спогадах, а в іронічній формі, в якій вони записані»

Які саме історії лягли в основу вашої книги та в чому їхня унікальність? 

Історії зі збірки «Йо-Ке-Ле-Ме-Не» — універсальні. Читачі так і пишуть: «Прям про моє дитинство», «Суцільні флешбеки», «Стільки збігів, ніби жив десь у сусідньому дворі». І це чудово! Адже саме ця універсальність робить мої історії «ключиками» до спогадів кожного.

Українцям важливо познайомитись з книгою насамперед для того, щоб посміятися. Далі — щоб згадати себе і віднайти опору у власних історіях, у своєму досвіді дитинства.  Ще далі — щоб розповісти свої історії близьким, коханим, дітям. Подзвонити батькам. Поговорити про те, як там і що насправді було в дитинстві. Щоб записувати історії з  дитинства вже своїх дітей. Ще далі — щоб побачити нове, пробачити, полюбити. І ставати авторами своїх історій, змістів та наративів. Щодня. 

«Гумор в часи війни та криз може бути ефективним елементом роботи з травматичним досвідом»

Читачі цінують вашу книгу саме за «фірмовий» гумор. Чому ви вирішили прикрасити ним свою книгу? В якій формі це зробили? Як гадаєте, яка взагалі роль гумору в сьогоденні українців?

Люблю вигадувати, наспівувати нісенітницю, грати зі словами та сенсами, радувати себе. Роблю це щодня. А тепер ще й з 5-річною донькою. Наприклад, вчора я скочувалась із ліжка так, як це роблять лише жінки на 9-му місяці вагітності, й вигадала приспів: «Я бочечком скотилась із ліжечка, бо тепер я не жінка, а діжечка». Самоіронія — це свято, яке завжди зі мною. Розвиваю цю навичку з першого дня в креативі (а це вже 17 років!), і той «фірмовий» гумор, який відмічають читачі, є наслідком того, як я живу. 

Гумор в часи війни та криз може бути ефективним елементом роботи з травматичним досвідом. Адже жарт — це агресивний акт. Жартуючи, ми сумніваємося у звичних наративах, у своїй ролі «жертви», переставляємо все з ніг на голову, руйнуємо старі сенси та складаємо нові. Ця «агресія гумору» дозволяє нам ставати сильнішими. Дослідження жартів часів війни та катастроф вказують на те, що гумор дозволяє нам применшити ситуацію, вивищитися над нею — вигребти вже не з болота, а з калюжі. 

Сміятися під час війни — це нормальна поведінка в ненормальній ситуації. Насмішка зменшує і саму травматичну ситуацію, її вплив на життя. Тоді ти стаєш більшим за обставини, відновлюєш свою можливість впливати на ситуацію. Хай якою б маленькою ця можливість не була. Гумор в руках жертви — це інструмент виживання. Адже, навіть якщо мені випало стати жертвою чиєїсь агресії, це не означає, що я маю «жити як жертва». Гумор, до якого вдаються постраждалі, дозволяє привласнити свою агресію, силу і можливість впливати на життя. Мобілізує бойовий настрій та дух опору. Дає надію на те, що страждання — тимчасові. 

Зараз, жартуючи, важливо чутливо ставитися до контексту. Адже чим довше тягнеться війна, тим глибшою є травматизація — і тим чорнішим може ставати гумор. Сміятися «на боці агресора», принижуючи болісний досвід чи показуючи, що ті чи інші страждання не серйозні — неетично. Бо так чи інакше, гумор — це влада, здобута не лише над власною історією, але й над історіями тих, хто має подібний досвід. А будь-яка влада йде в комплекті з відповідальністю. Тому, жартуючи, варто пам'ятати про це.

Що читаєте особисто ви? Яку літературу можете порекомендувати?

Протягом останніх років читаю все більше книжок, які допомагають мені вирішувати професійні та особисті задачі. Як мама майже двох дітей, яка ніколи не була у декретній відпустці, я вмію рахувати та планувати свій час, на читання зокрема.

Зараз у моєму списку читання одночасно відкрито кілька книжок – це «Смерть митця» (Вільям Дерезевіц); «Мистецтво мемуарів» (Марі Карр); «Детермінованість: Наука про життя без свободи волі» (Роберт Сапольскі); «Драбина» (Євгенія Кузнєцова). До того ж щодня читаю мінімум дві дитячі книжки українською та англійською мовами.